Постанова пленуму верховного суду україни no 12

О судебном решении по гражданскому делу

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

від 18 грудня 2009 року N 14

Про судове рішення у цивільній справі

З метою забезпечення правильного й однакового застосування судами норм цивільного процесуального законодавства при ухваленні рішення суду Пленум Верховного Суду України постановляє дати судам такі роз’яснення:

1. Судові рішення викладаються у формі ухвали або рішення ( частина перша статті 208 Цивільного процесуального кодексу України ; далі — ЦПК). Судовий наказ і заочне рішення є різновидами судового рішення.

Судовий розгляд, яким справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду іменем України, в тому числі при відшкодуванні шкоди відповідно до Закону України від 1 грудня 1994 року N 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» , в якому вирішуються питання, що складають його зміст ( статті 214 — 218 ЦПК ). Інші випадки закінчення розгляду справи (зокрема, закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду) оформляються постановленням ухвали.

Судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, — і за її межами ( частина перша статті 14 ЦПК ).

2. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв’язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі ( частина перша статті 213 ЦПК ).

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК , вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК , а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого — суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертої статті 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року N 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» .

search.ligazakon.ua

Перелік судових прецедентів з цивільних справ (лист ВСС від 16.01.2012)

Вищий спеціалізований суд україни

з розгляду цивільних і кримінальних справ

Головам апеляційних
судів областей, міст Києва
та Севастополя, Автономної
Республіки Крим

Відповідно до статті 34 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», статті 360-7 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) доводимо до Вашого відома, що згідно з частиною другою статті 214 ЦПК України при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов’язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу.

За наслідками розгляду заяв про перегляд судових рішень із мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанцій одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах Верховним Судом України останнім часом прийнято ряд постанов та сформульовано обов’язкові для усіх судів України правові позиції.
Серед них звертаємо увагу на такі.

Право власності

При виході з колективного підприємства, утвореного в процесі приватизації шляхом викупу у грудні 1993 року, застосовується законодавство, яке діяло на той час – статті 20, 21, 23, 30 Закону України «Про власність», згідно з якими суб’єктом права колективної власності є колективне підприємство, а не члени колективу цього підприємства, оскільки підставою виникнення права колективної власності був викуп трудовим колективом. У зв’язку із цим член колективного підприємства, який припинив трудові відносини з підприємством (травень 1996 року), має право на одержання вартості визначеного вкладу в придбання об’єкта приватизації, а не частки в майні підприємства, пропорційного вкладу.

Проте якщо законодавством на час виникнення спору (2007 рік) чи статутом колективного підприємства визначено, що члени трудового колективу є власниками майна колективного підприємства у вигляді паїв, то суд при стягненні частки майна підприємства має керуватися статтею 41 Конституції України, статтями 4, 5, 356, частиною третьою статті 358 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України; постанова від 28 листопада 2011 року № 6-50 цс 11).

Земельне право

1. Встановивши, що земельні ділянки незаконно вибули з державної власності, та визнавши державні акти на право власності на земельні ділянки недійсними, оскільки спірні земельні ділянки первинним власникам у встановленому законом порядку не надавалися, рішення селищної ради, на підставі якого відповідачам видані зазначені державні акти, було підробленим, спірні земельні ділянки належать до земель водного фонду та знаходяться в межах прибережної захисної служби і згідно зі статтями 60, 61 Земельного кодексу України не могли надаватися відповідачам для зазначеного в державних актах цільового призначення, порушено вимоги пункту 12 Перехідних положень розділу Х ЗК України, оскільки землі знаходяться поза межами населеного пункту і селищною радою не могли надаватися, суди безпідставно відмовили у позові про витребування майна з чужого незаконного володіння, не застосувавши положення статей 387, 388 ЦК України (постанова від 26 вересня 2011 року № 6-34 цс11).

2. Відповідно до вимог пункту 12 Перехідних положень розділу X ЗК України селищна рада не мала права розпоряджатися земельною ділянкою та передавати її в оренду, оскільки земельна ділянка хоча й знаходиться в адміністративних межах селищної ради, проте розташована поза межами населеного пункту цього селища (постанова від 19 вересня 2011 року № 6-23 цс 11).

3. Враховуючи положення статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України (в редакції, чинній на час спірних правовідносин – грудень 2008 року), із виникненням права власності на будівлю чи споруду до власника переходить право власності на частину земельної ділянки, на якій розташована належна йому на праві власності будівля чи споруда; на земельну ділянку, що перевищує ці розміри (зокрема, ту, яка необхідна для їх обслуговування), право власності виникає на загальних підставах та у порядку, визначених чинним законодавством.

Такий порядок визначено статтею 116 ЗК України, згідно з якою набуття права власності або права користування ділянкою із земель державної або комунальної власності набувається за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Пунктом 34 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування» передбачено, що до виключної компетенції відповідної ради належить вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин, які розглядаються виключно на пленарному засіданні ради – сесії.
Отже, визнання судом за особою права власності на земельну ділянку у наведених вище випадках законодавством не передбачено (постанова від 14 листопада 2011 року № 3-119 гс 11).

Зобов’язання, що виникають із договорів та інших правочинів

1. Відповідно до частини першої статті 543 ЦК України у разі солідарного обов’язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-якого з них окремо. Отже, за законом у цьому випадку немає обов’язкової процесуальної співучасті.
З огляду на те, що у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники (стаття 554 ЦК України); поручителі несуть самостійну відповідальність перед кредитором за порушення зобов’язань боржником, оскільки вони перебувають у самостійних договірних відносинах, банк має право вимагати виконання обов’язку в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо, у цій справі лише від поручителів, які відповідають перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник (постанова від 19 грудня 2011 року № 6-84 цс 11).

2. Виходячи з положень частини першої статті 553, частини першої статті 554 ЦК України, поручитель хоча і пов’язаний із боржником зобов’язальними правовідносинами, проте він є самостійним суб’єктом у відносинах із кредитором; має право висувати заперечення проти вимог кредитора і в тому разі, коли боржник від них відмовився або визнав свій борг (частина друга статті 555 ЦК України).

За положеннями частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Оскільки банк відповідно до умов кредитного договору збільшив процентну ставку за кредитом, у тому числі у зв’язку з порушенням позичальником кредитної дисципліни, але без згоди поручителя у порушення пункту 2.1 договору поруки, то підстав для покладання відповідальності на останнього за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань перед банком немає, оскільки порука припинилася (постанова від 19 грудня 2011 року № 6-67 цс 11).

3. Збільшення процентної ставки за договором про іпотечний кредит в односторонньому порядку було правомірним, оскільки договір укладено сторонами на власний розсуд із дотриманням вимог чинного на той час законодавства (лютий 2008 року) та з повідомленням позичальника в порядку, встановленому кредитним договором. Рішення банку про підвищення процентної ставки з 01 лютого 2009 року прийнято до набрання чинності Законом України від 12 грудня 2008 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банком змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку», яким ЦК України доповнено статтею 1056-1, а тому зазначені норми не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. (постанова від 19 грудня 2011 року № 6-63 цс 11).

4. Відповідно до статті 5 Закону України «Про третейські суди», статті 17 ЦПК України сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом. На час виникнення спірних правовідносин (лютий 2008 року) вказаний Закон України не містив заборони на укладення третейської угоди, яка була у виді третейського застереження у кредитному договорі.
З урахуванням викладеного, а також висновків, що містяться у Рішенні Конституційного Суду України від 10 січня 2008 року № 1-рп/2008 (справа про завдання третейського суду), у пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав, гарантованих Конституцією України (частина п’ята статті 55), тому суд не мав підстав для визнання третейської угоди недійсною (постанова від 26 грудня 2011 року № 6-75 цс 11).

5. Статтею 601 ЦК України встановлено, що зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги.

Не допускається зарахування зустрічних вимог, зокрема у випадках, встановлених договором або законом (частина п’ята статті 602 ЦК України).

Відповідно до статей 91, 93, 96 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у процесі ліквідаційної процедури банку визначається заборгованість кожному кредитору банку та встановлюється черговість і порядок погашення вимог кредиторів, що унеможливлює індивідуальне задоволення вимог окремого кредитора позачергово шляхом проведення зарахування зустрічних однорідних вимог (зокрема, кредиту та банківського вкладу; постанови від 24 жовтня 2011 року № 3-112 гс 11; від 03 жовтня 2011 року № 3-86 гс 11).

6. Відповідно до частини другої статті 58, статті 85 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк не відповідає за невиконання або несвоєчасне виконання зобов’язань у разі оголошення мораторію на задоволення вимог кредиторів; протягом дії мораторію не нараховуються неустойка (штраф, пеня), інші фінансові (економічні) санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів).
Оскільки банк не виконав взяті на себе зобов’язання щодо перерахування належних заявнику грошових коштів із його поточного вкладного рахунку на рахунок в іншому банку згідно із вимогами статті 1073 ЦК України, то у банку виник майновий обов’язок сплатити проценти за користування грошовими коштами та, з урахуванням вимог статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» – сплатити пеню за неналежне виконання зобов’язань. Проте у зв’язку із введенням із 15 березня 2009 року мораторію в банку виконання ним майнових зобов’язань було зупинено, неустойка (штраф, пеня) за неналежне виконання грошових зобов’язань не нараховувались, тому суд правильно зобов’язав банк сплатити позивачу проценти за користування грошовими коштами на розрахунковому рахунку (оскільки це не є санкцією), а також пеню з часу надання банку доручення про перерахування грошових коштів до 15 березня 2009 року (постанова від 17 жовтня 2011 року № 6-42 цс 11).

7. Враховуючи положення статті 2 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», яка визначає сферу дії цього Закону; статті першої, що містить вичерпний перелік суб’єктів, на яких поширюється дія цього Закону, та у якій наведено визначення фінансової послуги, вбачається, що сфера дії зазначеного Закону за суб’єктним складом учасників є обмеженою і не поширюється: по-перше, на юридичних осіб, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами; по-друге, на фізичних осіб, які не є суб’єктами підприємницької діяльності.

Оскільки спір виник між фізичними особами про стягнення боргу за договором позики, то право позикодавця, який не є ні юридичною осіб, ні суб’єктом підприємницької діяльності, які відповідно до цього Закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг, на отримання від позичальника обумовлених договором позики процентів за користування грошима регулюється статтями 1046–1048 ЦК України, а не вказаним вище Законом (постанова від 26 грудня 2011 року № 6-85 цс 11).

8. Зміст корпоративних прав особи визначено у статті 167 Господарського кодексу України (далі – ГК України) – це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочність на участь такої особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) цієї організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Набуття сторонами корпоративних прав у господарському товаристві не позбавляє їх права на укладення між собою цивільного-правового договору позики, не пов’язаного зі статутною діяльністю товариства. Отже, у разі виникнення спору щодо його виконання правовідносини регулюються статтею 1046 ЦК України, а не статтею 167 ГК України (постанова від 14 листопада 2011 року № 6-43 цс 11).

Трудове право

Звільнення працівника на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України допускається, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу (частина друга статті 40 цього Кодексу).

До звільнення позивачці було запропоновано вакантні посади, що відповідали її спеціальності та кваліфікації. Від запропонованих посад відповідачка відмовилась. Інші вакантні посади їй не пропонувались, оскільки, на переконання роботодавця, позивачка не відповідала їм за своєю спеціальністю, кваліфікацією та досвідом роботи. Поняття кваліфікації як таке, що включає не лише освітній рівень працівника та стаж його роботи, а і здатність виконувати особливі доручення, є оціночним та визначається у кожній конкретній справі залежно від установлених судом обставин (постанова від 07 листопада 2011 року № 6-45 цс 11).

Житлове право

Відповідно до статті 127 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК Української РСР) і пункту 2 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 03 червня 1986 року № 208, гуртожитки призначаються лише для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період їх роботи або навчання.

Згідно із частиною другою статті 128, статті 129 ЖК Української РСР, частини першої пункту 10 Примірного положення про гуртожитки єдиною підставою для вселення на надану жилу площу в гуртожитку є спеціальний ордер, який видає адміністрація підприємства, установи, організації на підставі спільного із профспілковим комітетом рішення про надання жилої площі в гуртожитку.

Пунктом 17 Примірного положення про гуртожитки передбачено, що вселення громадянами, які проживають у приміщеннях, що перебувають у їх відособленому користуванні, інших членів сім’ї, крім своїх неповнолітніх дітей, в указані приміщення допускається лише з дозволу адміністрації, профспілкового комітету, установи, організації та письмової згоди членів сім’ї громадянина, які проживають разом із ним.

Право користування жилим приміщенням у гуртожитку такого члена сім’ї (або колишнього члена сім’ї) є похідним від права особи, якій у встановленому законом порядку видано спеціальний ордер для проживання на період її роботи.
Отже, зважаючи на наведене вище, стаття 125, частина третя статті 132 ЖК Української РСР (про підстави виселення без надання іншого жилого приміщення чи з наданням такого) застосовуються до житлових правовідносин, одним із суб’єктів яких є особа, яка перебувала з підприємством, установою чи організацією у трудових відносинах.

Таким чином, закріплені в цих статтях закону гарантії не може бути застосовано при вирішенні спору про виселення із гуртожитку громадян, які не перебували чи не перебувають з організацією у трудових відносинах (постанова від 19 грудня 2011 року № 6-71 цс 11).

Зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди

1. Статтями 4 і 11 Закону України «Про охорону праці» передбачено повне відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, що включає й повне відшкодування працівникові втраченого заробітку. Статтею 13 цього Закону роботодавця зобов’язано перераховувати розмір відшкодування шкоди в разі зміни вартості життя у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Крім того, статтею 34 Закону України «Про оплату праці» передбачена компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку із порушенням строків її виплати, яка провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Отже, враховуючи наведене, а також з урахуванням положень пункту 43 Правил відшкодування шкоди власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків (постанова Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472, чинним на час втрати працівником працездатності – червень 1994 року), у разі несвоєчасної виплати або несвоєчасного визначення сум відшкодування такої шкоди стягненню підлягає компенсація за втрату частини доходу у зв’язку із затримкою її виплати у порядку, визначеному статтею 34 Закону України «Про оплату праці» та Положенням про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів їх виплати (постанова Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року № 1427), який діяв із 01 січня 1998 року до 31 грудня 2000 року.

Із 01 січня 2001 року набув чинності Закон України від 19 жовтня 2000 року «Про компенсацію громадянам втрати частини грошових доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати». Із метою реалізації цього Закону Кабінет Міністрів України постановою від 21 лютого 2001 року № 159 затвердив Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв’язку з порушенням термінів їх виплати, згідно з яким у разі затримки виплати компенсації підлягають щомісячні суми відшкодування шкоди, нараховані за період, починаючи з 01 січня 2001 року, а якщо таке порушення мало місце з 01 січня 1997 року до 31 грудня 2000 року, то компенсація цих сум проводиться відповідно до Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року № 1427, до ліквідації заборгованості (постанова від 19 грудня 2011 року № 6-58 цс 11).

2. Відповідно до статей 30 і 40 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» ступінь втрати працездатності потерпілим установлюється медико-соціальною експертною комісією (МСЕК) за участю Фонду соціального страхування від нещасних випадків і визначається у відсотках професійної працездатності, яку мав потерпілий до ушкодження здоров’я, а страхові виплати провадяться протягом строку, на який встановлено втрату працездатності у зв’язку із страховим випадком, і цей строк встановлюється МСЕК.
Отже, право на отримання потерпілим страхових виплат настає із дня встановлення йому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності, а не із дня встановлення професійного захворювання, що визначено рішенням ЛКК (постанови від 21 листопада 2011 року № 6-59 цс 11; від 19 грудня 2011 року № 6-74 цс 11).

3. Згідно зі статтями 3, 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Зважаючи на наведене, а також з урахуванням положень статті 22 Закону України «Про охорону праці», пунктів 10, 13, 38 Правил розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві (від 25 серпня 2004 року), які визначають, що роботодавець повинен організувати розслідування нещасного випадку, для чого зобов’язаний негайно своїм наказом утворити комісію з розслідування нещасного випадку, а потерпілий у разі незгоди зі змістом акта за формою Н-5 або формою НВП чи незгоди з висновком розслідування про обставини та причини нещасного випадку має право на оскарження рішення комісії до суду, вимоги про оспорювання рішення спеціальної комісії, що міститься у затвердженому акті за формою Н-5, підлягають розгляду судом у порядку цивільного судочинства (постанова від 28 листопада 2011 року № 6-64 цс 11).

Застосування норм процесуального права

Встановивши факт порушення Україною права заявниці на доступ до суду (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод), яке виявилося в тому, що Верховний Суд України як суд касаційної інстанції не розглянув її скаргу, подану після закінчення відповідного строку, визнавши клопотання про поновлення строку безпідставним, Європейський суд з прав людини і основних свобод зазначив наступне.

Національний суд, застосовуючи передбачене законодавством процесуальне обмеження, неправильно оцінив такі обставини.
По-перше, заявниця та її представник не були присутні в суді при розгляді апеляційної скарги, поданою іншою стороною.

Скасувавши рішення місцевого суду про задоволення позову заявниці, апеляційний суд ухвалив нове рішення про відмову в позові повністю.

По-друге, суд апеляційної інстанції в порушення вимог статті 216 ЦПК України 1963 року офіційно копію свого рішення протягом п’яти днів із дня його проголошення заявниці не направив.

Дізнавшись про розгляд справи в апеляційному суді й отримавши копію рішення, заявниця та її представник через відносно короткий період часу подали касаційну скаргу з проханням поновити відповідний строк, пропущений ними з поважних причин.

Правило статті 216 ЦПК України 1963 року давало заявниці законні підстави очікувати направлення їй упродовж п’ятиденного строку копії рішення апеляційного суду, що дало б можливість підготувати та подати касаційну скаргу. Оскільки наслідки невиконання цих вимог не врегульовано спеціальними процесуальними нормами, які б встановлювали порядок дій заявниці в такій ситуації, то як Європейський суд з прав людини і основних свобод, так і Верховний Суд України, скасовуючи ухвалу судді Верховного Суду України і передаючи питання про прийняття касаційної скарги заявниці на новий розгляд до суду касаційної інстанції, дійшли висновку, що заявниця діяла з належною сумлінністю і її вини не було в тому, що вона не подала касаційну скаргу в межах строку, встановленого законодавством.
Заявниця не могла передбачити застосування касаційною інстанцією процесуального обмеження, встановленого національним законодавством, що було порушенням принципу юридичної визначеності та призвело до порушення самої суті права на суд (постанова від 14 листопада 2011 року № 6-37 цс 11).

Зважаючи на наведене вище, суди зобов’язані привести свою судову практику у відповідність до судових рішень Верховного Суду України.

Заступник Голови
М.П. Пшонка

zib.com.ua

Постанова пленуму верховного суду україни no 12

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА
N 4 від 31.03.95
м.Київ

Про судову практику в справах про відшкодування
моральної (немайнової) шкоди

( Із змінами, внесеними згідно з Постановами
Пленуму Верховного суду
N 5 від 25.05.2001
N 1 від 27.02.2009 )

Відповідно до положень Конституції України ( 254к/96-ВР ), зокрема статей 32, 56, 62 і чинного законодавства, фізичні та юридичні особи мають право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної внаслідок порушення їх прав і свобод та законних інтересів. ( Абзац преамбули в редакції Постанови Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001 )

Як свідчить судова практика, суди в основному правильно застосовують норми законодавства, які регулюють зазначені питання. Поряд із цим в окремих випадках припускаються помилок, рідко застосовують чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, неповно з’ясовують наявність підстав для відшкодування моральної шкоди, недостатньо обгрунтовують її розмір, допускають порушення процесуальних норм. ( Абзац преамбули в редакції Постанови Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001 )

Враховуючи це, а також, що при розгляді таких справ в судах виникли питання, які потребують роз’яснення, Пленум Верховного Суду України постановляє:

1. Звернути увагу судів на те, що встановлене Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб. Тому суди повинні забезпечити своєчасне, у повній відповідності із законом, вирішення справ, пов’язаних з відшкодуванням такої шкоди. ( Пункт 1 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001 )

Відповідно до ст. 9 Конституції ( 254к/96-ВР ) чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Зокрема, до них належить ратифікована Верховною Радою України Конвенція про захист прав людини та основних свобод, яка, як і інші міжнародні договори, підлягає застосуванню при розгляді справ судами. ( Пункт 1 доповнено абзацом другим згідно з Постановою Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001 )

2. Роз’яснити, що спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема:

— коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції ( 254к/96-ВР ) або випливає з її положень;

— у випадках, передбачених статтями 7, 440-1 Цивільного кодексу Української РСР ( 1540-06 ) (далі — ЦК) та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди (наприклад, ст. 49 Закону «Про інформацію» ( 2657-12 ), ст. 44 Закону «Про авторське право і суміжні права» ( 3792-12 );

— при порушенні зобов’язань, які підпадають під дію Закону «Про захист прав споживачів» ( 1023-12 ) чи інших законів, що регулюють такі зобов’язання і передбачають відшкодування моральної (немайнової) шкоди. ( Пункт 2 в редакції Постанови Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001 )

3. Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв’язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв’язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності. ( Пункт 3 доповнено абзацом третім згідно з Постановою Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001 )

4. Відповідно до ст.137 ЦПК ( 1502-06 ) у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

При недотриманні позивачем зазначених вимог настають наслідки, передбачені ст.139 ЦПК ( 1502-06 ). ( Пункт 4 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001 )

5. Оскільки питання відшкодування моральної шкоди регулюються законодавчими актами, введеними у дію в різні строки, суду необхідно в кожній справі з’ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати якими правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди при даному виді правовідносин, коли набрав чинності законодавчий акт, що визначає умови і порядок відшкодування моральної шкоди в цих випадках, та коли були вчинені дії, якими заподіяно цю шкоду. ( Абзац перший пункту 5 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001 )

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов’язковому з’ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв’язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з’ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. ( Абзац пункту 5 в редакції Постанови Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001 )

Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини. Відповідальність заподіювача шкоди без вини може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством. ( Абзац пункту 5 в редакції Постанови Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001 )

6. При застосуванні норм Кодексу законів про працю України ( 322-08 ) (далі — КЗпП) щодо порядку розгляду трудових спорів у справах про відшкодування моральної шкоди, заподіяної працівникові у зв’язку з виконанням трудових обов’язків, суди повинні виходити з того, що за змістом ст. 124 Конституції ( 254к/96-вр ) потерпілий має право звернутися з такими вимогами до суду безпосередньо.

Суддя не вправі відмовити особі у прийнятті заяви з такими вимогами лише з тієї підстави, що вона не розглядалася комісією по трудових спорах. ( Пункт 6 в редакції Постанови Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001 )

7. За змістом ст. 440-1 ЦК ( 1540-06 ) та інших норм законодавства, що регулюють ці правовідносини, заподіяна моральна (немайнова) шкода відшкодовується тій фізичній чи юридичній особі, права якої були безпосередньо порушені протиправними діями (бездіяльністю) інших осіб. ( Пункт 7 в редакції Постанови Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001 )

8. ( Абзац перший пункту 8 виключено на підставі Постанови Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001 )

За моральну (немайнову) шкоду, заподіяну працівником під час виконання трудових обов’язків, відповідальність несе організація з якою цей працівник перебуває у трудових відносинах, а останній відповідає перед нею в порядку регресу (статті 130, 132-134 КЗпП ( 322-08 ), якщо спеціальною нормою закону не встановлено іншого (наприклад, ст.47 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» ( 3759-12).

9. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров’я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне — за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого — спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.

Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви. ( Пункт 9 в редакції Постанови Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001 )

10. Судам слід мати на увазі, що у разі заподіяння особі моральної шкоди неправомірно вчиненими діями кількох осіб, розмір відшкодування визначається з урахуванням ступеня вини кожної з них.

На осіб, які заподіяли моральну шкоду спільно (взаємопов’язаними, сукупними діями або діями з єдиним наміром), відповідно до статей 174, 451 ЦК ( 1540-06 ) покладається солідарна відповідальність по її відшкодуванню.

При заподіянні особі моральної шкоди, обов’язок по її відшкодуванню покладається на винних осіб незалежно від того, чи була заподіяна потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона.

Відповідно до ст.454 ЦК ( 1540-06 ) розмір відшкодування моральної шкоди може бути зменшений судом з урахуванням ступеня вини заподіювача і потерпілого та майнового стану відповідача (громадянина).

10-1. При розгляді справ за позовами про відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 56 Конституції ( 254к/96-вр ) судам слід мати на увазі, що при встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, місцевого самоврядування або їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування. Дія цієї норми не поширюється на випадки заподіяння моральної шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю недержавних органів, їх посадових чи службових осіб. Така шкода за наявності необхідних підстав може бути відшкодована на підставі ст. 440-1 ЦК ( 1540-06 ) чи іншого законодавства.

При вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, судам слід виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом (наприклад, ст. 9 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» ( 2135-12 ). Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою (за рахунок держави), то поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державного казначейства України. ( Постанову доповнено пунктом 10-1 згідно з Постановою Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001 )

11. При вирішенні спорів про відшкодування моральної шкоди, заподіяної особі поширенням відомостей, які не відповідають дійсності і порочать її честь, гідність та ділову репутацію, необхідно враховувати роз’яснення, які дав Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 вересня 1990 року N 7 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» (зі змінами, внесеними постановами Пленуму від 4 червня 1993 р. N 3, від 31 березня 1995 р. N 4, від 25 грудня 1996 р. N 14 та від 3 грудня 1997 р. N 12. ( Абзац перший пункту 11 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001 )

Зокрема, судам слід мати на увазі, що у справах про спростування відомостей, поширених засобами масової інформації (в пресі, по радіо і телебаченню), як відповідачі до участі притягаються автор, орган засобу масової інформації, що їх поширив, а у передбачених законом випадках, і відповідна службова особа цього органу, які й несуть обов’язок по відшкодуванню заподіяної моральної шкоди відповідно до ступеня вини кожного з них. Якщо позивач не бажає притягати когось з них до відповідальності, на решту заподіювачів моральної шкоди покладається обов’язок по відшкодуванню тієї її частини, яка відповідає ступеню їх вини. В разі, коли орган масової інформації не називає автора, суд виходить з того, що вину за поширення зазначених відомостей цей орган взяв на себе.

На відповідача може бути покладено обов’язок по відшкодуванню заподіяної моральної шкоди, не тільки тоді, коли суд задовольнив вимоги позивача про спростування поширених відомостей, а й тоді, коли відповідач спростував їх добровільно. Відповідно до ст.42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» ( 2782-12 ) і ст.48 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» ( 3759-12 ), на органи масової інформації, їх працівників і автора не може бути покладено обов’язок по відшкодуванню моральної шкоди за публікацію чи поширення відомостей, які не відповідають дійсності, якщо вони містились в офіційних повідомленнях чи були одержані від інформаційних агентств чи прес-служб державних органів та органів об’єднань громадян або є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим засобом інформації (з посиланням на нього), офіційних виступів посадових осіб державних органів, виступів народних депутатів, або містилися у авторських виступах, які передаються в ефір без попереднього запису.

Критична оцінка певних фактів і недоліків, думки та судження, критичні рецензії творів не можуть бути підставою для задоволення вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Однак якщо при цьому допускаються образа чи порушення інших захищених законом прав особи (розголошення без її згоди конфіденційної інформації, втручання в приватне життя тощо), то це може тягти за собою відшкодування моральної шкоди. ( Абзац четвертий пункту 11 в редакції Постанови Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001 )

Звернути увагу судів на те, що ст. 17 Закону «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» ( 540/97-вр ) передбачено певні особливості їх відповідальності за заподіяну моральну (немайнову) шкоду. ( Пункт 11 доповнено абзацом п’ятим згідно з Постановою Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001 )

При вирішенні спорів про відшкодування моральної (немайнової) шкоди за позовами органів державної влади, місцевого самоврядування, офіційних осіб (наприклад, зареєстрований кандидат у депутати) чи посадових осіб до засобів масової інформації судам слід мати на увазі, що за змістом ч. 4 ст. 17 зазначеного Закону ( 540/97-вр ) з’ясуванню підлягають наявність злого умислу журналіста або засобу масової інформації, а також наслідки використання потерпілим можливостей позасудового (досудового) спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі й гідності та врегулювання конфлікту в цілому. ( Пункт 11 доповнено абзацом шостим згідно з Постановою Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001 )

Під злим умислом журналіста чи засобу масової інформації необхідно розуміти такі їх дії, коли вони перед поширенням інформації усвідомлювали її неправдивість (недостовірність) або неправомірність інших дій (поширення конфіденційної інформації щодо особи без згоди останньої тощо). ( Пункт 11 доповнено абзацом сьомим згідно з Постановою Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001 )

Вирішуючи питання про можливість покладення на журналіста і засіб масової інформації солідарної відповідальності та міру вини кожного, суд має виходити із загальних засад ЦК ( 1540-06 ). ( Пункт 11 доповнено абзацом восьмим згідно з Постановою Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001 )

12. Звернути увагу судів на те, що положення ст.24 Закону України «Про захист прав споживачів» ( 1023-12 ) щодо одночасного вирішення судом вимог споживача про захист його прав і відшкодування моральної шкоди не виключають можливості пред’явлення окремого позову про відшкодування цієї шкоди (наприклад, коли вимоги були задоволені без судового розгляду, але допущена тяганина).

Згідно з тим же законом ці справи можуть бути підсудні за вибором споживача районному (міському) суду за місцем проживання споживача, за місцем знаходження відповідача, за місцем заподіяння шкоди або за місцем виконання договору.

13. Судам необхідно враховувати, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП ( 322-08 ) (набрала чинності 13 січня 2000 р.) за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров’я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов’язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Умови відшкодування моральної (немайнової) шкоди, передбачені укладеним сторонами контрактом, які погіршують становище працівника порівняно з положеннями ст. 237-1 КЗпП ( 322-08 ) чи іншим законодавством, згідно зі ст. 9 КЗпП є недійсними. ( Пункт 13 в редакції Постанови Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001 )

14. Відповідно до ст.13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» ( 266/94-ВР ) питання про відшкодування моральної шкоди у зазначених випадках та її розмір вирішується за заявою громадянина ухвалою суду першої інстанції, який розглядав кримінальну справу або якому вона мала бути підсудна.

Розмір моральної шкоди в цих випадках визначається з урахуванням обставин справи, але за час незаконного перебування громадянина під слідством чи судом він має бути не меншим однієї мінімальної заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством або судом. Відшкодування моральної шкоди в цих випадках провадиться за рахунок коштів державного бюджету, незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.

15. Судам слід мати на увазі, що на правовідносини, які виникли до набрання чинності відповідним законодавчим актом про відшкодування моральної шкоди, обов’язок по її відшкодуванню не поширюється, в тому числі й на ті випадки, коли позивач після набрання чинності цим актом ще зазнає моральних чи фізичних страждань від раніше вчинених неправомірних дій. Однак моральна шкода підлягає відшкодуванню, якщо неправомірні дії (бездіяльність) відповідача, що завдають позивачеві моральних або фізичних страждань, почалися до набрання законної сили актом законодавства, яким встановлена відповідальність за заподіяння такої шкоди, і продовжуються після набрання цим актом чинності.

16. До вимог про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням відомостей, що не відповідають дійсності і порочать честь, гідність чи ділову репутацію фізичної або юридичної особи, згідно з ч.3 ст.7 ЦК ( 1540-06 ) застосовується строк позовної давності в один рік. До вимог про відшкодування моральної шкоди у випадках, передбачених трудовим законодавством, — тримісячний строк (ст. 233 КЗпП ( 322-08 ). До інших вимог про відшкодування моральної шкоди, як вимог, що випливають з порушення особистих немайнових прав, строки позовної давності відповідно до ст.83 ЦК ( 1540-06 ) не застосовуються. ( Пункт 16 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001 )

16-1. Відповідно до ст. 24 ЦПК ( 1501-06 ) спори про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підвідомчі суду, якщо хоча б однією зі сторін у них є громадянин (фізична особа).

Суду підвідомчі також спори між юридичними особами про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, якщо ці вимоги взаємопов’язані з іншими вимогами, вирішення яких віднесено до відання суду загальної юрисдикції (наприклад, про спростування поширеної інформації та відшкодування у зв’язку з цим заподіяної моральної шкоди).

Підсудність справ даної категорії визначається за правилами ст. 125 ЦПК ( 1502-06 ), тобто за місцем знаходження відповідача, крім випадків, коли позивачеві надано законом право вибору підсудності. ( Постанову доповнено пунктом 16-1 згідно з Постановою Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001 )

17. З метою забезпечення своєчасного і правильного вирішення справи, суддя повинен провести ретельну підготовку її до розгляду. Зокрема, в строки встановлені ст.146 ЦПК ( 1502-06 ), вчинити всі необхідні підготовчі дії, передбачені ст.143 цього ж Кодексу ( 1502-06 ), залежно від конкретних обставин справи, витребувати від позивача подання доказів про порушення його законних прав і заподіяну моральну шкоду, надіслати відповідачу копії позовної заяви та доданих до неї документів і зажадати від нього письмових пояснень щодо заявленого позову, а за наявності заперечень проти нього — подання доказів, що їх підтверджують.

17-1. Виходячи з правил статей 4, 5 ЦПК ( 1501-06 ) і статей 28, 49, 50 Кримінально-процесуального кодексу України ( 1001-05 ) (далі — КПК) потерпілий, тобто особа, якій злочином заподіяно моральну шкоду (внаслідок посягання на здоров’я, честь, гідність, знищення майна, позбавлення годувальника тощо), має право пред’явити позов про її відшкодування у кримінальному процесі або в порядку цивільного судочинства.

У кримінальній справі вимоги про відшкодування моральної шкоди розглядаються і вирішуються судом за умови, що особу, якій її заподіяно, визнано в установленому законом порядку потерпілим та цивільним позивачем і що у справі є письмова заява, яка за змістом відповідає ст. 137 ЦПК ( 1502-06 ). У тих кримінальних справах, які відповідно до ст. 27 КПК ( 1001-05 ) порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, вимоги про відшкодування моральної шкоди можуть бути викладені у скарзі про порушення кримінальної справи.

У разі, коли до надходження кримінальної справи до суду особа не була визнана потерпілим і цивільним позивачем, ці питання мають бути вирішені у стадії віддання обвинуваченого до суду або відповідно до вимог ст. 296 КПК ( 1003-05 ) у підготовчій частині судового засідання. ( Постанову доповнено пунктом 17-1 згідно з Постановою Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001 )

18. При розгляді справ про відшкодування моральної шкоди суди мають виявляти і всебічно з’ясовувати причини й умови, що призводять до порушення прав фізичних і юридичних осіб та заподіяння їм моральної шкоди, і реагувати на них окремими ухвалами.

18-1. Рекомендувати судам при вирішенні справ даної категорії враховувати відповідні роз’яснення, які містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України (із внесеними до них змінами) від 27 березня 1992 р. N 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» та від 12 квітня 1996 р. N 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів. ( Постанову доповнено пунктом 18-1 згідно з Постановою Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001 )

( Пункт 19 втратив чинність на підставі Постанови Верховного Суду N 1 від 27.02.2009 )

Голова Верховного Суду України В.Ф.Бойко

Секретар Пленуму Верховного Суду України М.П.Селіванов

consultant.parus.ua

Смотрите еще:

  • Опек доклад по географии Все о нефти ОПЕК: Организация стран – экспортеров нефти The Organization of the Petroleum Exporting Countries (OPEC). ОПЕК – это постоянно-действующая межправительственная организация. Она была создана пятью странами-основателями […]
  • Правила минь Правила минь Об утверждении Правил применения оборудования коммутации сетей подвижной радиотелефонной связи. Часть VI. Правила применения узлов связи с территориально распределенной архитектурой стандартов UMTS и/или GSM […]
  • Приказ министра обороны рф 90 от 1996 Приказ Министра обороны РФ от 4 января 1996 г. N 9 "О предоставлении дополнительных гарантий и компенсаций военнослужащим Вооруженных Сил Российской Федерации, проходящим военную службу на территориях государств Закавказья, […]
  • Самара-адвокат коллегия адвокатов Ваш успех - это наша цель Новости коллегии С ДНЕМ ЮРИСТА! 03.12.2017 Указом Президента Российской Федерации от 4 февраля 2008 г. № 130 г.Москва. Мы рады приветствовать вас на нашем ново. 15.02.2014 Мы рады видеть вас на нашем новом […]
  • Переселение с уляблочкова «Великое переселение» в Бутырском Главной темой состоявшейся недавно встречи префекта Северо-Восточного округа Ирины Рабер с жителями района Бутырский стал ход реконструкции 78-го микрорайона со всеми вытекающими отсюда вопросами – […]
  • Пенсии по инвалидности в мвд рф Информация МВД России от 18 марта 2015 г. "Об актуальных изменениях в нормативно-правовом регулировании социальных гарантий сотрудников органов внутренних дел, получивших повреждение здоровья в связи с выполнением служебных […]
  • В большаков по закону исторического возмездия Владимир Большаков Большаков Владимир Ильич (р. 1951) — русский философ и социолог, доктор философских наук, профессор, общественный деятель, просветитель. Постоянный член «Изборского клуба». Биография 1975–92 – […]
  • Кс европейский суд КС РФ vs. ЕСПЧ, или Как на практике реализуется приоритет Конституции РФ перед решениями Cтрасбургского суда В июле прошлого года КС РФ принял очень важное постановление – о возможности неисполнения решений ЕСПЧ в том случае, если […]